Олег Сосой: Краматорск выигрывает благодаря коллективу

Головний тренер краматорського ДЮКФП-2  в интерв'ю ФБУ розповідає, чому у проблемному регіоні діти прагнуть займатися баскетболом, а ті, хто вийшов з нетрів "Чорнобиля", не тільки перебувають на олівці у тренерів кадетської збірної України, а й можуть і на титул Чемпіонів України замахнутися. Олег Сосой виявився чудовим співбесідником, тому перед вами повна картина баскетбольного життя, яке пульсує у депресивному, за багатьма ознаками, місті. Чому б йому не пробудитися завдяки баскетболу?

- Краматорськ має великі баскетбольні традиції. Ще за радянських часів у нас були гравці не лише збірної України, а й СРСР. Брати Клюєви, брати Гарбузи, Антоненки, Бережний, Васильченко – це гравці суперклассу, які грали у вищій лізі  СРСР. У нас ці традиції залишилися, і та плеяда тренерів, яка зараз працює, пам'ятає славну історію і сприяє примноженню цих традицій. Врахуйте бажання дітей, коллективу, який у нас зараз працює. За останні вісім років нам є чим похвалитися. Наші хлопці 1995, 1997 рр. Були багаторазовими чемпіонами України, вигравали спартакіади, універсіади, є гравцями збірної України. І на тлі тих гравців ця команда хлопців 2000, 2001 р.н. має орієнтир, куди рухатися і, відповідно, шанси на успіх. Два хлопця на сьогодні є кандидатами до збірної U-16. Потраплять, не потраплять, то вже інша справа, але в усякому разі спробувати себе у збірній вони вже мають можливість.

- Андрій Харчинський (головний тренер збірної України U-16 – ред.) запрошував їх на збори взимку?
- Так. Сьомого номера, капітана команди Данила Маляренка і шістнадцятого номера Степанова Богдана. Вони потрапили у 15 гравців збірної, думаю, їх запросять до команди і влітку. Намагатимуся, щоб їхній технічний запас на момент зборів був більш різноманітним.

- А 11-й номер Зайков? Теж вирізняється своєю грою.
- Зайков Олександр трохи молодший гравець. Він 2001-го року народження. І тому його зірка має зійти наступного року, коли формуватиметься збірна U-16 по 2001-му року. Вже сьогодні він демонструє гарну гру і не випадає зі складу, є конкурентоспроможним у порівнянні з хлопцями 2000-го року.

- Ну ось ми бачимо, граєте з благополучним Львовом і так його затиснули (перемогли у 5-му турі 91:20 - ред.), що не дозволили півтори чверті щонайменше закинути у ваш кошик бодай м’яча.
- Я колись сам вчився у Львівському Інституті Фізкультури, грав за це місто, і воно для мене є найулюбленішим містом. У мене відклалися у пам’яті два найкрасивіших міста, у яких довелося грати – це Рига і Львів. Так останнє ще є й найулюбленішим містом. Кажу від душі. Але навряд чи моя любов до Львова пов’язана з цим результатом. Це ж спорт. У мене там лишилися друзі, ми підтримуємо стосунки. І тут немає ніякої упередженості.

- Скажу вам, що навіть коли у нас були усі ці важкі часи, наша команда два місяці, що ми були під окупацією, тренувалися день за днем. Бажання йшло від хлопців. А я лише сприяю йому.

- Ви шукаєте цих хлопців по школах?
- Ну ось взяти, скажімо Данила Маляренка. Я працюю на базі середньої школи №16. У нас тренуються діти з усього міста – 12, 16, 24, 25 школи… Їх можна перелічувати ще. Я зібрав їх по школах. Ходив по класах, запрошував, спочатку було 30-35 гравців. І так потроху я ліпив команду і у підсумку зібрав те, що зараз маємо. Ви бачите, ми одні з найкращих. Не усі змогли приїхати на київський тур. Але я вважаю, колектив зібрався гарний, ми працюємо у цьому колективі вже 5 років. Тому і результат з’являється. Хоча, звичайно ж, для будь-якого тренера це не межа. Завжди тренер матиме претензії до гравців. Але у деяких з них є баскетбольне майбутнє. У таких, як Маляренко, Степанов, Тронза, Зайков … якщо вони захочуть займатися баскетболом професійно. А справа тренера – вважаю, будь-яку справу треба робити добре, або не робити взагалі. Завдяки нашому колективу, який зібрався у Краматорську, напевно і є цей результат. І діти до нас йдуть – з цим проблем нема.

- Ви що, селекцію проводите? Усі ваші хлопці високі, підтягнуті!
- Я б не сказав. У нас у Краматорську нема надто "великих". Міша Тронза у нас найбільш високий, 2 метри зросту, він 2001-го року, я вважаю, у нього є майбутнє у баскетболі, але фізично ще слабенький, але тим не менш шанси має піти шляхом Михайлюка, який зараз грає в Америці. Усе залежить від колективу і бажання. Буде бажання, буде прагнення – вдасться усе.

- Добре, що Краматорськ залишився по цей бік лінії зіткнення?
- Діти є діти, багато з них не може второпати, що відбувається, і для дорослих, скажу вам, це складно. Скажу, що нам дуже пощастило, що ми живемо трохи подалі від тієї м’ясорубки, що знаходиться за блокпостами. Напевно, завдяки державній політиці ми тут в Україні залишилися, сподіваюся, повернуться усі наші території в Україну, у мене багато друзів там лишилися.

- Ви з ними контактуєте?
- Обов’язково. Контактую з усіма. Зв’язків ми не втрачаємо. Хто дивується, хто не може зрозуміти. Усі мої друзі – у галузі спорту. До політики вони не лізуть, але знаю, що нічого доброго там поки не відбувається. І думаю, відбуватися не може, тому що держави там нема. А де нема держави, нема порядку. Ніхто там розмов не веде про якесь приєднання до Росії, усі просто в очікуванні, що повернеться справжня влада. І Україна буде Україною. Тому що усі мої друзі грали у різних складах збірної України і поза Україною вони себе не бачать.

- Ви за свій рахунок приїхали до Києва? Львів, наприклад, за рахунок батьків. Їхній тренер каже, що тільки п’ятеро здали гроші…
- (Посміхається) По-різному буває. Звичайно ж, без допомог батьків не обходиться. Але і місто нам допомагає, управління освіти, і обласний спорткомітет допомагає, і без батьків ми нікуди не подінемося. Де, хто, що може, тим і допомагає. Ось і з харчуванням нам допомагають люди. Сказали, якщо команда потрапить у фінал, нас повністю профінансують.

- Хто це пообіцяв?
- Наш обласний спорткомітет. Усі хлопці високі, потребують посиленого харчування. Навіть в армії, пам’ятаєте, вище за 1м90 вже надавався подвійний пайок. Хлопці молоді, ростуть, їм треба харчування якісне і повноцінне, інакше не буде ніякого баскетбольного майбутнього, бо це здоров’я.

- Їхні батьки цим питанням займаються?
- Так. Я прихильник посиленого харчування. У нас деякі батьки не дуже розуміються на тому, як треба годувати дітей. Пепсі-Коли, Кока-коли, чіпси і інші сухарики – я противник усього цього. Харчування має бути здоровим – це каші, фрукти, овочі, м’ясо. Саме цільне м’ясо, а не якісь там напівфабрикати-ковбаси.

- Є мета у команди виграти Чемпіонат? Уявляєте, тривожний прифронтовий Краматорськ і виграє Чемпіонат України?
- Звичайно, будь-яка команда, будь-який тренер хочуть перемогти і у гравців є бажання бути чемпіонами. Це нормальне явище, але усі не можуть бути переможцями. Той факт, що Краматорськ присутній у фіналі Чемпіонату – вже успіх і певною мірою сенсація. Коли такі гранди, як Одеса, Київ, Дніпропетровськ, Южний, Ужгород, Львів ( Олег Сосой назвав це місто – ред.) будуть у фіналі і серед них – Краматорськ. Невеличке місто. Для нас цей результат – гарний. У нас цього року взагалі дуже добре. Ми граємо і 2000 роком, і 2002-м, і 2003-й потрапив до Топ-12. Дружківка, команда 2002-го року потрапила до Топ-12. Маріуполь по 2000-му року теж у Топ-12. Теж команда дуже добра і теж має шанси потрапити у Топ-8. То ж, може у фіналі з Донбасу будуть дві команди – Маріуполь і Краматорськ. То ж, краматорський і донецький баскетбол живий, живе, і я думаю, все буде гаразд у нас.

- А яке у вас баскетбольне минуле?
- Я сам вихованець краматорської школи. Пройшов армію, колись був гравцем дублюючого складу донецького Шахтаря. Тренував нас тоді Ємець. А головним тренером був Власов. І ось тоді, у 16 років, мене запросили у дублюючий склад донецького Шахтаря. Був 86-й рік. Шахтар тоді виграв Кубок СРСР і нас тоді запросили. Я був тоді капітаном команди донецької області. Але травма у 18 років завадила мені продовжувати кар’єру. Але пройшов армію, закінчив інститут ізкультури у Львові і повернувся до Краматорська тренером, з 1994-го року працюю тренером, з 1999-го року працюю директором спортивної школи №2.

- Вона має свій зал?
- Працюємо у спортзалі загальноосвітньої школи №16. Вона у нас розташована у мікрорайоні Лазурний. Її прозвал Чорнобиль, оскільки почали будувати мікрорайон у 1986-му році, коли вибухнув Чорнобиль. Тому у народі він чомусь зветься не Лазурний, а "Чорнобиль". Так вно для всіх і є. І ось у 1991-му році у Краматорську побудували останню школу, ось цю.

- Після цього шкіл не будували?
- Нічого не будували. У нас після цього нічого взагалі у Краматорську не будували. І ось це найбільш прикро. Коли нема будівництва, місто починає вимирати. Люди їдуть, заводи скорочують, хоча колись Краматорськ був індустріальним центром не тільки країни, а й Радянського Союзу. Такі заводи, як Новокраматорський з-д, Старокраматорський з-д, завод станкобудування, енергомаш, металургійний комбінат Куйбишева, це буди дуже потужні заводи, зараз йдуть скорочення, зараз мізер залишився. На НКМЗ за радянських часів працювали 45 тисяч людей, третина міста, то зараз і шести тисяч вже не нараховуємо.

- Так що із залом, де ви тренуєтеся?
- Спортивник комплексів у Краматорську взагалі немає, а у цій школі – сучасний зал. Був поперечний, ми йго своїми силами відремонтували, зробили стандартний баскетбольний зал по центру. Спортивний майданчик 28 на 15 м. Як положено. Зробили ферми, самі з хлопцями зварили, і підтримуємо усе у належому стані. Табло у нас є, ми там проводимо усі обласні змагання, і чемпіонат України ми там приймали у цьому залі по 95-му року, по 97-му. Усі Спартакіади школярів ми там приймали. Директор школи і управління освіти нам завжди йдуть назустріч. Нам часу виділяють, скіьки треба, і школа сприяє розвитку.

- У вас навіть краще становище, ніж на західній Україні, Микола Попадюк, голова Чернівецького осередку ФБУ, розповідав, що увесь час у залах м’яча катають ментура, прокуратура, орендують його, і знайти час для баскетболу важко.
- У нас така ж картина, я воюю з усіма, і СБУ, і менти, бізнесмени, але поки що справляюся. У мене окрім баскетболу ще види спорту – і футбол, і волейбол, і бокс, і настільний теніс. У Спортивній школі. У мене займаються, у нас не ДЮСШ, а Дитячо-юнацький спортивний клуб, який відноситься до управління освіти. І займаються більше тисячі дітей. У мене 38 тренерів працюють. У 20-ти школах ми проводимо заняття. Своєї бази ми не маємо, усе на базі шкіл. Наш клуб в області такий єдиний.

- Він якусь назву має?
- Це ще було придумано у 1989-му році, його було створено на підтримку ДЮСШ. Його завдання – працювати на базах шкіл. І саме допомагати фізичному вихованню, проведенню усіх заходів серед школярів.

- І тепер ви до цієї школи прив’язалися і до вас ходять тисячу дітей.
- Баскетболом у мене займаються, у другій школі, у п’ятій, шостій, восьмій, дев’ятій, 15-й, 16-й, 17-й, 18-й, 24-й, 25-й, 34-й. У нас там працюють тренери з баскетболу. Саме від нашого клубу. Хтось працює, як основні співробітники, я ще залучив вчителів фізкультури. У кого спеціалізація баскетбол, вони працюють у мене на півставки. І забирають дітей. Ось зараз ми проводили першість міста по трьох вікових групах. У нас зібралися команди 15-18 шкіл. Зараз ми по цьому віку 10-11 класи, проводили у 16-й школі фінал. І я вам скажу, популярність баскетбола у Краматорську поспорить навіть з футболом.

- А ці хлопці – так звана вершина піраміди.
- Так, це вершина. З 1100 дітей, які у нас займаються спортом, 400 займаються баскетболом. У мене навіть з Дніпропетровська хлопці запитують, як вам це вдалося. А усе це завдяки колективу. Нема у нас такого, що хтось тягне ковдру на себе. Ось Харків – чудове місто, традиції які баскетбольні, і досі не маємо команди Суперліги. А усе через те, що тренери тамтешніх ДЮСШ рвуть кожний на себе. Кожний хоче щось мати. Я їм кажу – хлопці, так нічого не буде. І ми б ніколи не мали наших чемпіонів у Краматорську, якби кожний тренер намагався працювати сам по собі. Такого нема. У нас усі тренери разом, навіть ми можемо збирати малечу, один доводить цю збірну і ми ніколи не кажемо, це його дитина чи його. Якщо у дитини у Краматорську є результат, його доводить будь-який тренер. Напевно тому і є результат.