Наталя УКРАЇНКА: «Рік потому: чому мешканці Донеччини продовжують чекати, коли прийдуть «наші»»

Коли торік 11 травня на референдум бігли (а не йшли) прихильники відокремлення Донбасу, мені ніяк не вдавалося зрозуміти цього і знайти відповідь на єдине питання: ЧОМУ?

Моя сусідка, 88-річна баба Шура, працівник тилу у роки Великої вітчизняної війни, має статус учасника війни та пільги від держави. Ходить з палицею, до крамниці по хліб дійти не може – приносять сусіди. А ось на референдум пішла. Побігла. Хотіла повернутися до ковбаси по 2.20 та хліба по 16 коп. Невдовзі до неї приїхала онучка з Донецька, там стало небезпечно. Довго у бабці не затрималися – через різницю переконань і вікові особливості протрималися десь місяць.

На блокпостах, що тоді з’явилися у місті, стояло найгірше з того, що було у місті і приїхало до нього. А по місцевих крамницях і базарах особливо співчутливі збирали «на борщик хлопцям». Хто скільки давав: хто 2, а хто 5 гривень. Одного разу підійшли і до мене. Та навіть нічого не попросили – погляду вистачило.

Нарешті в моїй рідній Костянтинівці цієї нечисті не стало. Повилазили правоохоронці, адже стало більш безпечно. Навіть прапор змінили на своїй установі: у час розгулу тут прихильників ДНР, над міським відділом міліції висів якийсь червоний. На моє питання, що то за прапор, міліціонер відповів просто: який знайшли у комірчині, такий і причепили. Але населення і досі чекає, коли повернуться «наші». Бач, військові у місті їм не потрібні і заважають жити.

Місцева влада теж нікуди не поділася. Як були на своїх місцях ті, хто референдум організовував торік, так і залишилися. Хіба що кількох директорів шкіл звільнили. Решта – по своїх теплих кабінетах. Наче ні про чому ні міський виконком, ні міська рада.

Не переконують навіть ті тисячі вимушених переселенців, що ходять по всіх інстанціях у Костянтинівці, збираючи всілякі довідки для отримання виплат. Не переконує місцевих ніщо. Бо найголовніша проблема міститься у ментальності людей, що живуть на певній території.

На нашій території (маю на увазі Костянтинівку, хоча тут можна говорити про увесь Донецький край) вже понад століття живуть звичайні (доречніше буде слово забиті) роботяги: шахтарі, працівники заводів, торговці з ринків. Які з ранку прийшли на роботу (завод), відпрацювали своє, отримали зарплату і пішли додому. І все. Більше нічого не потрібно. Зміни не потрібні. Потрібні гроші. Хоча зважаючи на рівень зарплат і життя доречніше російське слово гроши. Рабська психологія. Зрозуміло, що у більшості ностальгія за своїм заводом, якого нині немає, бо зруйнований і розграбований. А їхати кудись у пошуках кращого не дуже і хочеться, бо тут звикли. Не тому, що тут добре. А просто звикли, так би мовити, вросли корінням.

Про особливість східноукраїнського менталітету свого часу я захистила дисертацію. Тоді це була наукова теорія, підтверджена літературними персоналіями. На прикладі творчості Василя Стуса, Володимира Сосюри, Павла Вольвача я доводила, що тут – на Донеччині – свій менталітет. Моя теорія справдилася: він точно тут свій. Відмінний від галицького на всі 100%!

Більшість місцевих хвилює єдине питання: не коли Україна переможе, а коли просто усе це завершиться. Причому, завершиться як-небудь. Одна моя знайома тітка якось сказала: «Я ні за кого, я за себе!» Ось вам і психологія. Хоча свою пенсію вона справно отримує від України.

Тих, хто думає інакше, на жаль, меншість. Мою доньку, ученицю 7 класу, ще торік у школі стали називати бандерівкою. Звісно, навіть не знаючи семантики цього слова. А сьогодні, коли кажу колегам: «Доброго ранку» (до речі, так само я віталася і до означуваних подій), то у відповідь часто бачу злі погляди оточуючих, які продовжують чекати, як і моя сусідка баба Шура, коли прийдуть «наші».

 

 

блог референдум год спустя
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции
Оцените первым
(0 оценок)
Пока еще никто не оценил
Пока никто не рекомендует
Авторизируйтесь ,
чтобы оценить и порекомендовать

Комментарии